Вода займає ключове місце у житті кожної людини, адже без води неможливе життя. І звичайно ж, людина в XXI столітті не може уявити собі, як люди раніше могли не мати водопостачання в кожному будинку. Де люди діставали воду за давніх часів в Ужгороді? Коли розпочав свою роботу водоканал? І як узагалі відбувався процес спорудження ужгородського водопроводу? Про це і йтиметься у статті на uzhhorod.name.
Історія Закарпатського краю
Закарпаття є найзабезпеченішим водними ресурсами краєм. Це зовсім не дивно, адже на Закарпатті величезна кількість озер та підземних вод. Тому дуже довгий час про будівництво водоканалу навіть не замислювалися. Більше того, з карпатських витоків вода йде у дуже важливі водні артерії Європи, такі як Дунай, Тиса, Вісла, Дністер та багато маленьких приток.
Через те, що водоканалів не було, народи, що населяли Закарпаття, пили чисту воду з джерел. У XXI столітті таких джерел залишилося дуже мало. Наприклад, в Ужгороді в Боздоському парку можна й досі набрати мінеральної води, але з кожним роком таких місць стає дедалі менше. Це зрозуміло, адже з розвитком водопроводу потреба окремо ходити і десь набирати воду відпала і такі місця збереглися лише тому, що люди говорять про корисні властивості води з джерел. Хтось говорить про лікування за допомогою цієї води, хтось про мінерали, які в ній є, але все ж таки більшість людей переважно п’ють воду з крана і не сильно задумуються над цим.
Перші спроби збудувати ужгородський водоканал
Історія місцевого водопроводу почалася ще в далекому 1905 році. Саме тоді було проведено 23 пробні буріння в районі між Доманинцями та військовим містечком, завдяки яким було знайдено джерела чистої води. У місцевих газетах того часу говорили, що це в рази важливіше за електрику та асфальт, адже через забруднені криниці люди масово хворіють на тиф і дизентерію.
Роботи просувалися дуже повільно і вже через кілька років люди в місті говорили про даремно витрачені гроші, адже в пробних свердловинах не вистачало води на забезпечення всього міста. Навіть у 1914 році все було дуже плачевно, адже у 18-тисячному місті, яке було поділено на чотири райони, було близько 30 колодязів, з яких місцеві жителі щодня набирали воду. Існувало ще кілька водяних колонок із ручними помпами, які теж не сильно допомагали з дизентерією. Навіть у невеликих містечках, таких як Нодьберезна, вже було своє централізоване водопостачання, а в Ужгороді не було. Крани, як і вода, в Ужгороді були лише у кількох десятків містян. І навіть цей затишок зробила людям не мерія, а вони самі. Саме у такому стані Ужгород увійшов до складу Чехословаччини після закінчення Першої світової війни. І в такому стані він залишався ще декілька років.
Більше того, на початку 1920-х років це перетворилося на справжнісіньке змагання між Мукачевим та Ужгородом – хто ж першим обладнає водопостачання? Можливо, саме це змагання дозволило Ужгороду вже прокинутися від такого собі летаргічного сну. Адже як тільки Мукачево у 1926 році заявило, що вони вже знайшли джерело для видобутку води та вже готують плани будівництва, в Ужгороді теж усі заворушилися. Найсмішніше те, що ці два ключових міста Закарпатської області обігнало звичайне село Ярок, у якому водогін запрацював у 1927 році.
Але якщо говорити саме про Ужгород та Мукачево, то перший переміг у цьому змаганні. У 1929 році було завершено плани проведення водопроводу, а навесні 1930 року розпочато роботи, тоді як у Мукачево роботи зі створення водопроводу розпочалися лише у 1933 році. Ще одним кумедним фактом є те, що міський водогін був присвячений Томашу Масарику – президенту Чехословаччини, якому виповнилося 80 років. І так, незважаючи на те, що він був вже похилого віку, все одно продовжував бути президентом Чехословаччини. 7 березня, у день його народження, у всіх храмах Ужгорода було проведено святкові богослужіння, всі магазини закрили, а на будинках вивісили чехословацькі прапори.
Після відкриття
Роботу на цьому не було закінчено, адже треба було ще прокласти труби через центр міста. І це, напевно, було найважчою справою, адже в Ужгороді дуже важкий кам’янистий ґрунт. Як зазначали місцеві газети, особливо дісталося робітникам на вулицях Ракоці та Капітульній, де робітники використовували вибухівку у вигляді динамітних патронів. Газети того часу писали, що у квітні 1930 року робітники, які розкопували вулицю Ракоці, знайшли підземний хід. Один із робітників, попри всю небезпеку, вирішив спуститися в тунель, щоб дослідити його. Довго пробути там у нього не вийшло, бо внизу не було повітря. На цьому підґрунті з’явилося безліч конспірологічних теорій. Хтось висував зовсім божевільні ідеї як підземне місто під Ужгородом, а хтось припускав, що це підхід до ужгородського замку. В якій саме частині довгої вулиці Ракоці виявили тунель так ні одна газета і не сказала.
У лютому 1931 року вода текла із кранів у правобережній частині Ужгорода. Лівий берег під’єднали через пів року, а саме 1 жовтня 1931 року. Також на місці старих доріг було прокладено нову магістраль, довжина якої була 40 кілометрів. Але навіть на цьому роботи не припинилися, бо міські будівлі поступово підключалися до міської водомережі. Звичайно ж, люди мали підключати свої квартири самостійно. У 1931 році з 2803 міських будинків було під’єднано всього 833. Насильно нікого не змушували проводити до себе воду і люди далі могли користуватися приватними та загальними колодязями та колонками.
На жаль, місцева влада не могла забезпечити мешканцям безперебійну подачу води, адже її банально не вистачало в резервуарах. Так, у 1940-х роках вода в будинках ужгородців була з 16.00 до 10.00. Частково водоканал перебудовувала та розширювала радянська влада, але основа залишилася ще з часів Чехословацької республіки.
Екологічні проблеми, з якими стикається Закарпаття
За радянських часів через дуже швидку індустріалізацію Закарпаття під шахти та кар’єри відводилася величезна частина карпатських водних ресурсів, що призводило до сумних наслідків. Благо, людство вчасно зупинило таке бездумне використання річок Карпат. Так здавалося на перший погляд.
У ХХІ столітті не обійшлося без проблем. Так, наприклад, ще на початку нульових у гідрографічному басейні річок Тиса та Сомеш сталося близько 50 випадків забруднення води внаслідок техногенних аварій на промислових підприємствах Румунії. Звісно ж, наслідки таких дій очевидні: неможливість ведення рибного господарства, нестача питної води, зникнення деяких видів рідкісної флори та фауни, що призвело до погіршення стану здоров’я населення в басейні річки Тиса. У річках Карпат зовсім не стоять сучасні водоочисні споруди, щоб забезпечити контроль за дотриманням норм екологічної чистоти річкових та підземних вод. Саме тому деякі річки Карпат просто непридатні для їхнього використання. Звичайно, людям, які п’ють воду з-під крана, боятися нічого, адже все ж таки така вода проходить очищення та фільтрацію, але з багатьох інших річок пити не рекомендується, як і проводити водопровід до себе в будинок в обхід центральної водної мережі.