Проблема очищення стічних вод в Ужгороді багато разів ставала предметом жвавих обговорень у ЗМІ та панічних настроїв з боку населення. Чи дійсно є привід бити на сполох, що робиться в цьому напрямку в регіоні, раніше обговорював і наш сайт uzhhorod.name. У цій статті ми продовжимо це обговорення, але тепер у фокусі уваги будуть проблеми саме водоочисної станції головного міста області, а також можливі кардинальні інженерні рішення для остаточного розв’язання цього питання.
Головні проблеми ужгородської водоочисної станції: погляд ЗМІ у 2019–2022 роках
З приводу цієї ситуації телевізійні студії створили низку проблемних репортажів у 2019–2022 роках. Журналісти й працівники очисної станції заявляли, що без рішучих дій може статися трагедія всеукраїнського, а то і європейського масштабу. Очисні споруди Ужгорода, створені аж у 1975 році, можуть спричинити техногенну катастрофу в регіоні, оскільки повністю зношені. Найбільше пошкоджено, заявляли репортери, бетонні конструкції, які тримають місткості з неочищеними стічними водами.
Тоді прозвучала така думка, що у разі прориву нечистот, вони потраплять у річку Уж, а потім у Дунай. Говорилося про те, що ситуація вимагає негайного втручання, але не ремонту, а більш кардинальних дій. Підтверджував серйозність ситуації навіть побіжний огляд іржавих труб і стін, густо вкритих пліснявою.
Історичні факти
Перші 50 років існування водоочисної станції в Ужгороді пролетіли непомітно для містян, які, напевно, навіть не замислювалися, яку важливу роль вона відіграє́ в їхньому добробуті. Жодного дня вона не переставала працювати, водночас жодного разу її не ремонтували.
Головний інженер станції, Микола Брежнєв, за два десятиліття роботи вивчив свою справу й проблеми гідротехнічних інженерних споруд дуже добре. Він заявляв, що підприємство існує за рахунок ентузіазму працівників і буквально тримається на чесному слові.
Від прориву стічних вод Ужгород відділяло 35 сантиметрів залізобетону. Підземні трубопроводи та очисне обладнання потребували негайної модернізації. Усе згнило. Повітродувки «Узбекхіммаш» 1974 року випуску вже не справлялися зі своїм завданням. Відповідно, якість очищення рідини була, м’яко кажучи, неідеальною.
Очисні споруди станції будували з розрахунку на 70-75 тисяч населення. Відповідно, обсяг стоків за добу мав бути на рівні приблизно 50 тисяч метрів кубічних за добу. З моменту зведення цих споруд кількість населення збільшилася принаймні вдвічі, а відповідно, приблизно на стільки ж зросла кількість стоків. Старі помпи ще були спроможні викачувати стічні води, але належним чином фільтрувати – уже ні.
Держава створила високі нормативи для очисних споруд, але не забезпечила підтримкою у вигляді належного фінансування. За 15 років було розроблено 4 проєкти реконструкції очисних споруд станції, але всі вони так і залишилися нереалізованими. Та це й не дивно – кошторис 2017 року, наприклад, оцінював будівництво нової лінії фільтрації в майже 560 млн гривень. Кошти тоді не знайшлися.
Косметичний ремонт, який робився після однієї невеликої аварії, не розв’язав проблеми кардинально. Більш серйозна біда могла статися щомиті через пошкоджені залізобетонні резервуари з неочищеними водами. До цього призвело агресивне середовище – перепади температур і хімічні сполуки в рідині. Щоб бетонні конструкції не обвалилися, їх зміцнили металевими швелерами і прутами.
Проблеми річки Уж і її фауни
Ця ситуація потягнула з собою інші проблеми, пов’язані з довкіллям. У головній водній артерії Ужгорода зникло багато видів риби, а також раки. Це було наслідком того, що змінився хімічний склад річки Уж. Також люди з часом перестали ходити туди купатися. У разі потрапляння стічних вод в Уж, стверджував провідний фахівець станції, забруднення торкнеться Тиси і Дунаю та навіть Чорного море, а це – міжнародний скандал.
Можливі рішення
Які ж рішення можливі? Відновлення всіх залізобетонних конструкцій, опор та лотків, збільшення їх пропускної спроможності й запуск нової лінії фільтрації – ось що потрібно зробити, на думку багатьох журналістів та експертів, пов’язаних із водоочисною станцією.
Передусім уваги потребують помпи, лоток аварійного скиду, випускний колектор, у великих залізобетонних труб розійшлися стики. Грошей вимагає така ситуація дуже багато, місцевий бюджет здатен перекрити лише невеликий відсоток. Тож закарпатці дуже розраховують на державні кошти та національну програму «Питна вода України».
Більшість експертів зійшлася на думці, що найкраще будувати нову лінію, а не рятувати стару, яка вже не піддається ремонту. А це треба робити за європейськими стандартами. Крім того, розглядається можливість коригування чинних стандартів очищення, щоб зробити їх більш реалістичними й доступними для виконання з урахуванням наявних можливостей. Звісно, ідеальним варіантом було б також залучення іноземних інвестицій. Закордонні компанії могли б допомогти в модернізації інфраструктури й впровадженні нових технологій очищення.
