Одним із найдавніших населених пунктів на Закарпатті є Солотвино. Водночас саме тут розташована одна з найстаріших сольових копалень у світі. Археологи знаходили тут кірки та лопати, які використовували люди у II сторіччі. В цих древніх шахтах знаходили римські монети IV сторіччя. Такі монети свідчать про торгівлю стародавніх народів Закарпаття з Римською імперією. Тож яка історія у цих місць? Що відбувається тут уже у ХХІ сторіччі? І чому шахти в цьому регіоні зрештою призвели до лиха? Про це і йтиметься у статті на uzhhorod.name.
Відома історія
Звичайно ж, про ранній період видобутку солі практично нічого невідомо. Це і зрозуміло, адже тоді ніхто особливо не вів записів, так як це роблять вже у XXI сторіччі. Перші згадки про поселення, яке розташовувалося на місці Солотвина, з’явилися лише у XIV сторіччі. Перша назва села – Златине – зустрічається в офіційному документі, який датується 1409 роком, але, крім цього, була знайдена королівська грамота, підписана ще в 1360 році. Ця грамота свідчила, що воєвода Драгуш отримав у своє володіння кілька сіл Марморощини, серед яких і було Солотвино.
Звичайно, перші сольові шахти були не схожими на те, що люди можуть побачити зараз. Раніше люди копали східчасті ями завглибшки до 20 метрів. Вже значно пізніше копали конусоподібні ями, або як їх називали звичайні шахтарі, “чортові ями”. У них робітники спускалися по зв’язаних драбинах, а сіль підіймали в сітках, які плелися з мотузок або буйволової шкіри. Основними знаряддями праці були як і скрізь: тачка, світильник, мішок, молот, клин і кирка.
Початок кінця сольових копалень
Вже у XV столітті особливе місце у промисловості Закарпаття займав якраз видобуток солі, який був сконцентрований переважно у Солотвині. І чому обсяги такої важливої промисловості стали різко скорочуватися вже в XVI столітті? Відповідь досить проста! Все через напади турецьких орд. Річ у тім, що під час нападу вони знищували склади зі видобутою сіллю, а місцевих жителів убивали. Коли людей почало не вистачати, бо частина була вбита, а частина вирішила залишити таку небезпечну територію, всі копальні почали валитися та частково затоплюватись. Ці копальні стали переходити у володіння різних магнатів, таких як Другета, Ракоці, Башти, Апафі, яких мало турбувало розвиток соледобувної галузі, а увага їх була переважно зосереджена на отриманні якомога більшого прибутку. Тільки наприкінці XVII сторіччя копальня запрацювала на повну й обсяги видобутку виросли в рази. До того ж почався видобуток солі з річкових вод, що вивело соледобувну промисловість у Закарпатті на новий рівень.
Для активізації видобутку солі місцевий правитель земель почав запрошувати до Тячева, Сігета, Хуста та Солотвина угорців, волохів та німців. Але саме останні змогли у рази покращити техніку видобутку солі. Саме вони вигадали ще в середині XVI сторіччя добувати сіль із конусних ям, глибина яких становила 140-150 метрів.
Але все ж таки і в XVII сторіччі видобуток йшов не так гладко, як хотілося б. Проблема полягала в тому, що була заборонена вирубка лісу для плотів, які використовували для транспортування солі річкою Тиса. Тож якщо у 1551 році, під час турецьких навал, видобуток становив близько 739 тисяч шматків солі, то у 1601 році лише 285 тисяч. Звичайно ж, ситуація покращувалась, але 438 тисяч у 1675 році говорило про те, що було ще до чого прагнути.
У другій половині XVIII століття землевласники активно займалися розробкою природних ресурсів. На перше місце серед багатьох інших галузей вийшла якраз соляна. Закарпаття знову опинилось у центрі загальної уваги й тут почали будувати соляні шахти нового типу. Першу шахту “Христина” відкрили в 1778 році і закрили вже через три роки, в 1781 році відкрилася шахта “Адальберт”, але на глибині 56 метрів в ній припинили видобуток солі, через 4 роки введені в експлуатацію шахти “Людвік” та “Йосиф” ”, у 1808 році – “Франц”, а в 1809 – “Терезія”. Безумовно, такі капіталовкладення у рази збільшили обсяги видобутку солі. До того ж процес був дуже швидким. Так у 1751 році обсяг у цілому басейні Потис становив 35 926 центнерів на рік, а у 1796 році лише в одному Солотвині видобували 740 тисяч центнерів солі. А наприкінці XVIII сторіччя в солоній промисловості вже налічувалося 827 солекопалень. З будівництвом нових шахт застосовувалися дедалі більш прогресивні методи видобутку солі, що з кожним роком дедалі більше підвищувало продуктивність шахт.
Такий бум на сіль з’явився не просто так. Він був пов’язаний з тим, що вона перестала бути лише продуктом харчування, а й стала важливою сировиною для хімічної промисловості багатьох країн Європи. В результаті цього видобуток солі на Закарпатті виріс у 2 рази та в 1846 році досяг пікової позначки майже в 800 тисяч центнерів. За різною інформацією, на шахтах тоді працювало від 1200 до 3000 людей.
Соляні шахти у XX столітті
Саме у XX столітті видобуток із копалень у рази скоротився. Це пов’язано з початком Першої світової війни. Хоч праця на шахтах була дуже важкою, але все ж таки величезна кількість людей із задоволенням йшла туди за значними зарплатами. На жаль, навіть так робочих рук просто не вистачало, адже багатьох чоловіків мобілізували. Жіноча і дитяча праця була не такою продуктивною, але не дивлячись на це, вивчивши багато документів для багатьох дослідників ставало ясно, що з 600 працівників солотвинських шахт у 1914 році 225 з них були діти. Левову частку солотвинських солекопів складали на той момент військовополонені з Російської імперії, табір з якими розташовувався якраз у Солотвині. Після розпаду Австро-Угорської імперії Солотвино було передано Румунам, а вже у 1937 році прийшла чеська влада, яка оголосила ці рудники державною власністю. Це було єдине підприємство, яке забезпечувало всю Чехословацьку республіку сіллю. Саме в цей час деякі шахти перебудували та провели повну механізацію виробничих процесів.
18 жовтня 1944 року Солотвино переходить під владу СРСР. Усі шахти були знову націоналізовані. В 1948 році на шахтах почали активно використовувати бурильно-вибухові роботи з переходом на камерно-ствольну розробку покладів солі та її механізованого завантаження у вагонетки. У 1952 році цех фасування солі обладнують спеціальними автоматами для більш легкого упаковування. В квітні 1962 року відкривають шахту № 8. Соляні шахти Закарпаття забезпечували Угорщину, країни Прибалтики, Білорусь, Україну та Чехословаччину.
Соляні шахти за часів незалежності України
На жаль, через паводки у 1996 та 2001 році було затоплено солотвинські шахти № 8 та 9, хоч вони й продовжили працювати. У 2005 році крім паводків почалися сильні зсуви та карстові провали, що призвело до пошкодження будинків, інфраструктури та доріг. Саме того року шахти № 8 та 9 були повністю затоплені. Колись потужне селище солекопів перетворилося на місце стихійного лиха, адже через кілька обвалів шахт було зруйновано і частину селища. У 2015 році Солотвинськими копальнями зацікавилася польська компаній “Kladowa”. На превеликий жаль усіх місцевих жителів ця ідея далі ніж розмови не пішла. Адже крім часткового обвалення міста в селищі також немає роботи, а шахта змогла б забезпечити місцевих мешканців новими робочими місцями. Можливо, це ще не кінець в історії сольового видобутку Закарпаття, але початок XXI сторіччя ця промисловість зустріла саме так.