Прізвище Біров стало свого роду символом на Виноградівщині в Закарпатській області. Він досяг майже всього, чого лише забажав. А хотів він чимало: створити маленьку Швейцарію посеред Виноградівського району з сільськогосподарським і промисловим виробництвом високого рівня, з умовами праці та життя, що вже тоді відповідали європейським стандартам, пише сайт uzhhorod.name. І у нього це дійсно вийшло. Як саме, розповідає zakarpattya.net.ua
Короткий життєпис
Народився Антонін Біров в селі Тівадарфалва (зараз воно називається Пийтерфолво) в селянській родині. Закінчив горожанську школу у сусідній Румунії, де здобув неповну середню освіту, вчився на угорському відділенні Хустського педагогічного училища.
Після отримання диплома юного Антоніна призначили вчителем в угорську школу у селі Дівичне. Наступні 13 років він присвятив освітній діяльності: був завідувачем навчальної частини та директором низки шкіл Виноградівського району.
У 1959 році Біров здобув ще одну освіту — закінчив історичний факультет Ужгородського університету.
У цьому ж році Антонін Олександрович стає головою колгоспу «Комсомолець» у Дяковому.
Та левову частину свого життя Біров віддав колгоспу «Прикордонник» у рідному селі. Він був його головою з 1961 по 1993 рік.
Антонін Біров має багато державних нагород. Перерахуємо лише кілька з них: ордени Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, Жовтневої Революції, Леніна. Удостоївся звання Героя Соціалістичної Праці. Але, мабуть, найбільше Біров пишається тим, що була відзначена його педагогічна діяльність. Спершу у 1956 році він як вчитель став відмінником народної освіти УРСР, а потім у 80-х роках, уже як голова колгоспу, відмінником народної освіти СРСР. Мало хто із керівників господарств може пишатися тим, що нагороджений за розвиток освітньої мережі.
Початок управлінської діяльності
Коли Антонін Біров очолив колгосп, на складі було 2300 центнерів зернових, у тому числі насіння для посівної. Господарство мало тоді 2,5 тис. свиней, 3 тис. овець та 2 тис. голів великої рогатої худоби. Техніки майже не було, лише 13 тракторів, однак ні «Беларуса», ні комбайна. Землю обробляли в основному вручну.
До того ж попередній 1960 рік для сільського господарства був невдалим, дощовим, озимі культури не змогли посіяти. Звісно, наступний видався важким: озимі культури довелось замінити ярими. Через рік справи дещо поліпшилися: погода була сприятливішою, трудова дисципліна зміцніла й результати стали поліпшуватися. У 1965 році колгосп «Прикордонник» став одним з перших, де започаткували грошову оплату праці.
Біров взяв курс на розвиток виробництва тютюну. Вже тоді в цій галузі запровадили індивідуальний метод роботи, який сприяв значному піднесенню праці. Якщо раніше отримували з кожного гектара плантації 4-5 центнерів тютюну, новий метод підняв урожайність до 24-26 центнерів. Ця галузь стала першою в господарстві, яка принесла значний прибуток, саме завдяки новій формі організації праці. Було вигідно і для трудівників, і для господарства — оскільки прибуток розділений порівну. Таким чином загалом сформувалась основа й для розвитку села, бо за два роки кожна сімʼя, яка вирощувала тютюн, отримувала таку суму грошей, за яку могла звести новий будинок, а ще через рік спромогтися обставити меблями свою домівку.
Розв’язання проблеми безробіття
У ті часи колгосп «Прикордонник» мав 3200 гектарів земельних угідь, а працювало в господарстві майже 1200 колгоспників. Сільськогосподарське виробництво не могло впродовж року забезпечити всіх роботою, тому Біров став шукати можливості створення нових робочих місць.
Хоч і були розширені площі тютюнових плантацій та постійно висаджували фруктові сади, але все це не розв’язувало проблеми працевлаштування людей. Технологічний процес також створював певні труднощі в цьому питанні, адже придбали нові сільськогосподарські машини, які не потребували такої кількості робочої сили.
Антонін Біров прийняв рішення розвивати новий напрямок — лозоплетіння.
Верба росла на берегах Тиси, її заготовляли, очищали й цей дешевий матеріал йшов на виготовлення продукції. У зимові місяці таким чином заробили корчагами 300 тисяч карбованців. За 100 тисяч закупили бутлі, 100 тисяч пішли на зарплату і стільки ж грошей залишилося колгоспу.
Справді, розумне розв’язання проблеми зайнятості людей. Але через деякий час це стало вже не таким відчутним джерелом прибутку, як раніше. І знову Біров знаходить вихід із ситуації. Він вирішує побудувати цегельний завод. Це було у 1968 році. І знову все вийшло: забезпечили роботою 300 людей та збільшили прибутки господарства. На зароблені із заводу кошти придбали комбайн та косарки. Запровадження цих механізмів, звичайно, знову звільнило чимало робочої сили. Але Біров вже знав, що робити. Потрібно нове підприємство. На цей раз ним став консервний завод, на якому стали переробляти вирощені фрукти та овочі. Для транспортування консервної продукції потрібна була тара, тому наступним став тарний цех. Так, крок за кроком господарство з кожним роком ставало міцнішим.
Успішні кооперації
У 1971 році до колгоспу Бірова приєднали колгосп «Більшовик», який був економічно слабким. Таким чином, маючи 6600 гектарів земельних угідь, «Прикордонник» став найбільшим сільськогосподарським підприємством області. Кількість членів колгоспу зросла до 3000 і знов виникла проблема, як забезпечити зайнятість людей. Консервний і цегельний заводи працювали лише влітку, взимку люди не мали роботи. Тоді й вирішили прикордонці кооперуватися з великими заводами.
«Гадаю, що ми були першими у країні, які склали договір такого характеру із Львівським приладобудівним заводом, — розповідає про це Антонін Біров. — Підприємство дало роботу 240 працівникам колгоспу, в основному молодим людям. Після цього було підписано кілька подібних угод. Київський завод «Арсенал», наприклад, сам зацікавився: чи не могли б ми кооперуватись із ними. Чому б ні? Так ми включились у виробництво фотоапаратів, стали шліфувати лінзи. Про це дізналися і в Угорщині, і згодом тамтешній оптичний завод також запропонував нам співпрацю. Згодом нашим партнером стала відома шведська фірма ІКЕА, яка інвестувала в наш колгосп 600 тисяч доларів, привезла до нас обладнання. Таким чином був відкритий цех з виробництва складових частин для торшерів».
Справжній ґазда
Після успішних промислових кооперацій стало можливим виділяти значні кошти на розвиток самого господарства та на соціально-культурне будівництво. Колгосп звів 5 шкіл (2 з них середні, 3 восьмирічні), 4 будинки культури, кілька амбулаторій. Були відкриті: етнографічний музей, картинна галерея та чудовий спорткомплекс.
Провели також частково газифікацію сіл, проклали 8-кілометрову каналізаційну систему й очисну споруду. Запрацював один з найкращих в Україні Будинок побуту. Свого часу багато коштів і енергії вклали в розвиток такого нетрадиційного на Закарпатті виду спорту як хокей на траві. Про те як зараз розвивається хокей на траві на Закарпатті читайте в статті.
Керівники інших колгоспів жалілися, що Бірову так легко все вдається, бо він депутат Верховної Ради Української РСР і може отримати будь-яку державну підтримку.
Голова «Прикордонника» не заперечував, що користувався своїм положенням, але завжди керувався інтересами своїх підлеглих:
«Серед моїх знайомих були міністри, секретарі ЦК, обласні та районні керівники. Бо коли на Закарпаття приїжджали відомі люди, їх обовʼязково привозили у Петрово. Була така думка: якщо хтось із гостей побував у нашій області та не завітав у колгосп «Прикордонник» — це теж саме, як побувати в Римі та не побачити Папу Римського. Одним словом, я використовував свої звʼязки. А чого б і ні, не для свого задоволення. Одного разу в нас гостював міністр меліорації. Незабаром завезли нам поливальну систему «Фрегат», яка коштувала на той час 400 тис. карбованців. А ця сума відповідала 80% нашого річного фонду зарплати. «Фрегат» поливав 280 гектарів. Звичайно, це був для нас своєрідний подарунок, бо за систему ми не заплатили жодної копійки».
А ще Біров приділяв особливу увагу кадрам. Він розумів, що освічені працівники — запорука розвитку. Якщо на початку 60-х років у колгоспі лише Антонін Біров мав вищу освіту, то коли він пішов з посади голови колгоспу, в господарстві вже 43 спеціалісти працювали з вищою та 100 із середньою спеціальною освітою.
Нездійснені плани та мрії
Антонін Олександрович зробив багато, але все ж таки невдоволений, бо не зміг добудувати спортивний комплекс, не закінчив зведення басейну.
Найзаповітнішою його мрією був розвиток кінного спорту. Але здійснити не зміг. Хотів відкрити тютюновий завод, щоб вирощену сировину могли переробляти на місці. Бо він все прагнув до того, щоб реалізація сільськогосподарських продуктів здійснювалася не сировиною, а в переробленому вигляді. І був в нього ще один нездійснений план: відкрити на базі джерела, виявленого в селі на глибині 1200 метрів 47-градусної термальної води, оздоровницю, але реалізувати це вже не встиг. Про відоміші термальні джерела Закарпаття читайте в статті.
Помер Антонін Біров у віці 89 років у 2018 році в Будапешті.